Блукає  осінь.  Безгомінням  
цвіте  її  очей  блакить,  
і  у  садах  під  вітром  синім  
багняний  плащ  її  шумить.  

Вона  мете  сумні  алеї,  
де  пада  золото  руде,  
і  важкогривий  кінь  за  нею  
на  чорнім  поводі  іде.  

Вже  на  квітках  іней  —  не  роси,  
і  недалеко  вже  до  дня,  
як  сяде  осінь  жовтокоса  
на  чорногривого  коня,  

востаннє  гляне  на  алеї  
в  диханні  голоду  й  біди  
і  в  даль  поїде…  А  за  нею  
сніг  замітатиме  сліди…  

                                                                Володимир Сосюра

                                                                                                   1957